Вісник Національного університету "Чернігівський колегіум" імені Т. Г. Шевченка

ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ ПЕДАГОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Ірина Бужина — 2026-03-25

Основним принципом реалізації педагогічних стратегій формування правової культури молоді є інтеграція розвитку емоційного інтелекту в освітній процес. Цей підхід ґрунтується на розумінні емоційної компетентності як психолого-педагогічного механізму, що забезпечує трансформацію теоретичних правових знань у стійкі моделі правомірної поведінки.

Мета роботи: визначення ролі емоційного інтелекту у вихованні правової свідомості та окреслення психолого-педагогічних умов, які забезпечують ефективність формування правової культури молодого покоління.

Методологія дослідження: у емпіричному дослідженні (2024–2025 рр.) взяли участь 120 студентів віком 18-22 років. Використано адаптовану версію опитувальника EQ-i (Bar-On) для діагностики емоційного інтелекту (саморегуляція, емпатія, стресостійкість), авторську анкету для оцінки рівня правосвідомості, а також методи математичної статистики та кореляційного аналізу.

Наукова новизна: обґрунтовано емоційний інтелект як детермінанту правової соціалізації та окреслено педагогічні стратегії (інтерактивні методи, тренінги саморегуляції), що інтегрують психологічні аспекти розвитку особистості у процес виховання правосвідомої молоді.

Висновки: встановлено статистично значущий позитивний кореляційний зв’язок r = 0,62) між рівнем емоційного інтелекту та показниками правосвідомості студентів. Провідними компонентами, що забезпечують правомірну поведінку, є емоційна саморегуляція, емпатія та здатність до конструктивного вирішення конфліктів. Розвинений емоційний інтелект виступає чинником стресостійкості та соціальної відповідальності, дозволяючи особистості зберігати правову орієнтацію навіть у кризових умовах.

ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ТА ДЕТЕРМІНАНТИ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Світлана Грищенко — 2026-03-25

Проблема. Процес формування правової культури, правової обізнаності та правової свідомості українських здобувачів вищої освіти потребує пошуку нових шляхів реалізації та їх актуалізації в сучасних умовах. Провідна роль у формуванні правової культури здобувачів вищої освіти належить українським університетам. Вітчизняними вишами розробляються змістові й правові основи правової культури (на рівнях бакалаврату та магістратури), а також формується правова обізнаність і юридичне мислення здобувачів освіти.

Метою пропонованої розвідки є визначення загальних понять та детермінант процесу формування правової культури здобувачів вищої освіти вітчизняних університетів.

Методологія дослідження: базується на загальних принципах філософії, базових сучасних положеннях педагогічної науки, психології і відображає сутність і зміст формування правової культури здобувачів вищої освіти бакалаврату та магістратури різних спеціальностей.

Об’єкт дослідження: освітній процес в закладах вищої освіти України.

Наукова новизна. Обґрунтовано, що загальними поняттями та детермінантами правової культури здобувачів вищої освіти різних спеціальностей є правова освіта, правова обізнаність, правова грамотність, правова свідомість.

Висновки. 1. На сучасному етапі у теорії і методиці навчання існує потреба більш чіткого визначення щодо загальних понять та детермінант «правова культура», «правова обізнаність», правова свідомість» і «правова грамотність». 2. Загальними поняттями та детермінантами правової культури здобувачів вищої освіти визначено правову освіту, правову обізнаність, правову грамотність, правову свідомість. 3. Провідна роль у формуванні правової культури здобувачів вищої освіти належить українським університетам, що розробляють змістові й правові основи правової культури (на рівні бакалаврату та магістратури), а також формують правову обізнаність і юридичне мислення. 4. Правова культура є результатом правового виховання. 5. Складовими правового виховання здобувачів вищої освіти є такі: формування в кожного студента системи знань з питань основ держави і права, зв’язок права з навколишньою діяльністю; формування поваги до органів державної влади; прищеплення навичок правової свідомої поведінки; виховання нетерпимості до правопорушень.

ІНТЕНСИФІКАЦІЯ НАВЧАННЯ ЗДОБУВАЧІВ-ІСТОРИКІВ ЗАСОБАМИ МІКРОНАВЧАННЯ (НА ПРИКЛАДІ КУРСУ «ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ»)

Ганна Доманова — 2026-03-25

Ми живемо в період цифрових технологій, а сама «цифровізація» вже не сприймається як перехідний процес – це фундаментальна основа існування суспільства, бізнесу, освіти. Трансформація освітнього середовища під впливом інформаційних технологій сприяла утвердженню мікронавчання як одного з головних трендів останніх років. Технологія мікронавчання стала відповіддю на прискорення темпу життя та зміну способів сприйняття інформації в цифрову епоху («кліпове мислення» цифрового покоління). Водночас пандемія COVID-19 та початок повномасштабної війни в Україні стали тими критичними чинниками, які перетворили мікронавчання з «інноваційного експерименту» на життєво необхідну стратегію виживання освітньої системи.

Мета даної розвідки полягає у теоретичному обґрунтуванні ефективності технології мікронавчання як інструменту інтенсифікації підготовки майбутніх фахівців-істориків та розробці методичного алгоритму впровадження мікромодулів у курс «Історія Стародавнього Сходу».

Методологія базується на комплексному підході, що поєднує теоретичний аналіз та практичну апробацію інноваційних освітніх методів. Побудована на конвергенції класичних методів історико-педагогічного аналізу та сучасних цифрових підходів до навчання. Системний підхід дозволяє структурувати курс «Історія Стародавнього Сходу» не як сукупність розрізнених фактів, а як систему взаємопов’язаних мікромодулів, що утворюють цілісну картину історичного процесу, натомість контекстний – орієнтований на професійну підготовку істориків, де мікронавчання використовується для аналізу конкретних історичних кейсів. Застосування емпіричних методів, зокрема проведення зрізів знань після кожного мікромодуля для миттєвої оцінки засвоєння фактологічного матеріалу. Використані методи «мікроісторії» (вивчення одиничних артефактів або персоналій) та дидактичного моделювання для розробки алгоритму створення мікроконтенту в межах платформи Moodle.

Наукова новизна статті полягає в адаптації технології мікронавчання для викладання дисципліни «Історія Стародавнього Сходу» для студентів гуманітарного профілю (історичної освіти). Запропоновано модель структурування великих обсягів історичної інформації в короткі блоки, щоб уникнути когнітивного перевантаження, та представлено емпіричні дані щодо підвищення рівня засвоєння знань та мотивації студентів завдяки «навчанню малими кроками».

Висновки. В результаті дослідження встановлено, що мікронавчання постає не просто додатковим інструментом, а стратегічним вектором інтенсифікації підготовки студентів-істориків, є оптимальним форматом організації електронного та змішаного навчання. У контексті курсу «Історія Стародавнього Сходу» цей підхід дозволяє трансформувати складний, насичений фактологією матеріал у гнучку систему знань, поєднати академічну глибину вивчення історії Стародавнього Сходу з технологічною гнучкістю, необхідною для виживання та розвитку вищої школи в сучасних умовах.

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО В УМОВАХ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Анатолій Кислий — 2026-03-25

У статті розглянуто особливості становлення релігієзнавства в сучасній гуманітарній освіті в Україні. З’ясовано, що з проголошенням незалежності України у сфері релігієзнавчої науки і освіти розпочався процес стабільного зростання. Останнім часом реформаційні заходи у сфері гуманітарної освіти, що мають загальнодержавний характер і зумовлені її зовнішніми та внутрішніми політичними векторами розвитку, уповільнили розвиток релігієзнавства, яке наразі вимушене шукати нові шляхи розвитку, доводячи, що вивчення релігії має важливе соціально-ціннісне значення.

Метою статті є дослідження актуальної проблеми сучасного стану та тенденцій розвитку релігієзнавства як сфери гуманітарної освіти в Україні.

Методологія дослідження. Дослідження базується на аналізі сучасних теоретичних концептів вітчизняних філософів-релігієзнавців, що розглядають найбільш актуальні питання становлення та тенденцій розвитку релігієзнавчої науки та освіти в Україні. Для досягнення цілей дослідження було використано власний багаторічний досвід викладання релігієзнавчих дисциплін та впровадження освітньої програми по підготовці бакалаврів з релігієзнавства.

Наукова новизна. У статті з’ясовано, що релігієзнавство є важливою складовою сучасної системи гуманітарної освіти України. Воно має суттєві теоретичні та практичні здобутки та розвивається, консолідуючи зусилля для вирішення проблеми власної самоідентифікації. Доведено, що вивчення релігієзнавчих дисциплін у вищій школі є необхідним з огляду на важливість для українського суспільства релігійних цінностей та визнання вагомих результатів діяльності церкви для національного розвитку.

Висновки. Релігієзнавство посідає важливе місце в системі гуманітарної освіти України. Воно сприяє формуванню світоглядної культури особистості, розвитку критичного мислення та міжкультурної толерантності. У сучасному українському суспільстві, яке є поліконфесійним і багатокультурним, знання про релігію як соціокультурне явище є необхідною складовою загальної освіти. Розвиток релігієзнавства, як і усієї гуманітарної освіти в Україні, великою мірою залежить від загальнодержавної освітньої політики та суспільного престижу.

ІНТЕГРАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ (НА ПРИКЛАДІ КУРСІВ З СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ТА НОВОЇ ІСТОРІЇ КРАЇН АЗІЇ ТА АФРИКИ): ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Ігор Кондратьєв — 2026-03-25

Мета статті – визначити перспективи інтеграції курсів історії України та всесвітньої історії в школі та ЗВО на прикладі історії Середніх віків та Нової історії країн Азії та Африки.

Методологія. Під час роботи над темою була використана низка наукових методів, насамперед, історичний та компаративний. Проведена класифікація матеріалу дала змогу визначити загальні закономірності та причинно-наслідкові зв’язки.

Наукова новизна. Вперше робиться спроба проаналізувати можливі проблеми інтеграції курсів історії України та всесвітньої історії на прикладі історії Середніх віків та Нової історії країн Азії та Африки у школі та ЗВО.

Висновки. Повна інтеграція курсів історії України та історії країн Азії та Африки в Середні віки та Новому часі можлива більшою мірою в школі, та меншою – у ЗВО, у додачу вона несе в собі низку проблем. Насамперед, існує загроза втрати розуміння студентами уявлення про різноманіття історичного процесу, а відсутність прямих історичних паралелей чи подібності історичних подій може призвести до формування штучно сконструйованих історичних аналогій.

РОЗВИТОК ІДЕЙ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ІДЕНТИЧНІСТЬ ДІТЕЙ І МОЛОДІ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ

Володимир Мироненко — 2026-03-25

Мета статті – проаналізувати процес розвитку ідей про громадянську ідентичність дітей і молоді в історії української педагогіки.

Методологія дослідження. У процесі дослідження застосовано біографічний підхід, що дозволило розглянути процес розвитку ідей про формування громадянської ідентичності крізь призму поглядів відомих українських педагогів. Використання методів аналізу, синтезу, узагальнення забезпечило опрацювання педагогічних творів, написання тексту статті та формулювання логічних висновків.

Наукова новизна. У статті проаналізовано ідеї українських педагогів Г. Ващенка, М. Грушевського, С. Русової, В. Сухомлинського, Я. Чепіги про громадянську ідентичність дітей і молоді.

Висновки. Отже, незважаючи на те, що в українському суспільному та педагогічному дискурсах до кінця ХХ ст. не існувало поняття «громадянська ідентичність», розвиток національної свідомості українців у ХІХ ст. сприяв появі педагогічних ідей і тих видів діяльності, що в сучасному розумінні можуть бути віднесені до формування громадянської ідентичності особистості. Насамперед, це стосується національного та патріотичного виховання дітей і молоді. В історії української педагогіки ідеї про громадянську ідентичність молоді втілювали мрію багатьох українців про формування свідомого громадянина незалежної держави, який знає свою історію, культуру та мову. Особливе місце в історії української педагогіки ХХ ст. займають ідеї В. Сухомлинського про «народження громадянина».

Перспективними напрямами історико-педагогічних досліджень, що стосуються громадянської ідентичності особистості, ми вважаємо поглиблене вивчення праць окремих (маловідомих і відомих) педагогів, присвячених означеній проблемі, та визначення в них ідей, актуальних для сучасної освіти. На увагу також заслуговує вивчення засобів формування громадянської ідентичності підростаючого покоління, що використовувалися в історії української освіти.

ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ МЕНЕДЖЕРІВ ОСВІТИ В УМОВАХ МАГІСТЕРСЬКОЇ ПІДГОТОВКИ

Володимир Мороз — 2026-03-26

У статті здійснено комплексний науково-теоретичний аналіз феномену правової культури майбутніх менеджерів освіти в контексті магістерської підготовки. Обґрунтовано актуальність проблеми у зв’язку з трансформаціями правового поля, демократизацією управління, цифровізацією освітніх процесів і зростанням відповідальності керівника закладу освіти як суб’єкта правових відносин. Розкрито структуру правової культури (когнітивний, аксіологічний, діяльнісно-поведінковий, рефлексивний компоненти), визначено її функціональне значення для професійної діяльності освітнього менеджера. Проаналізовано сучасні виклики формування правової культури та окреслено педагогічні умови її розвитку в магістерській підготовці. Запропоновано модель формування правової культури на основі інтеграції правової освіти, практико-орієнтованого навчання, рефлексивних практик та управлінських симуляцій. Представлено висновки та окреслено перспективи подальших досліджень.

Мета статті полягає у дослідженні процесу формування правової культури майбутніх менеджерів освіти в умовах магістерської підготовки та визначенні педагогічних умов, що забезпечують ефективне інтегрування правових знань, цінностей та компетентностей у професійну підготовку.

Методологія дослідження. Методологія дослідження базується на теоретичних джерелах, порівняльному аналізі сучасних педагогічних практик, методів спостереження, анкетування та експертних оцінок, а також моделювання педагогічних ситуацій, що сприяють формуванню правової культури майбутніх менеджерів освіти.

Наукова новизна дослідження. Наукова новизна полягає у комплексному осмисленні процесу формування правової культури у магістерській підготовці, розробці моделі інтеграції теоретичних знань і практичних навичок управління у правовому полі, а також визначенні ключових педагогічних умов, які забезпечують розвиток правової компетентності, етичної відповідальності та професійної самосвідомості майбутніх керівників освітніх закладів.

Висновки. Результати дослідження позиціонують формування правової культури майбутніх менеджерів освіти як багаторівневий і системний процес, що передбачає інтеграцію правових знань, практичних навичок, етичних норм та рефлексивних підходів. Ефективне поєднання теоретичного, практичного та рефлексивного навчання сприяє розвитку професійної компетентності, здатності приймати законні та етичні управлінські рішення, а також формує у керівника соціально-відповідальну позицію в освітньому середовищі.

ТЕХНОЛОГІЯ МІКРОНАВЧАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ МОДЕРНІЗАЦІЇ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Наталія Ципляк — 2026-03-26

Мета статті полягає в теоретичному обґрунтуванні технології мікронавчання як інструменту модернізації викладання навчальної дисципліни «Історія країн Центрально-Східної Європи» в умовах цифровізації освіти, а також у визначенні особливостей її реалізації в дистанційному та змішаному форматах навчання.

Методологія дослідження поєднує загальнонаукові та спеціально-педагогічні методи. Використано аналіз, синтез, узагальнення та систематизацію для опрацювання науково-педагогічної літератури з питань цифрових освітніх технологій і мікронавчання. Порівняльний метод для зіставлення традиційних і інноваційних підходів до організації навчального процесу, а також структурно-функціональний аналіз для визначення сутності, принципів і характеристик мікронавчання. Метод моделювання для обґрунтування процедури впровадження мікронавчання у викладанні історії країн Центрально-Східної Європи.

Наукова новизна дослідження полягає у поглибленні розуміння педагогічних можливостей технології мікронавчання в процесі викладання історичних дисциплін, зокрема курсу «Історія країн Центрально-Східної Європи». А також у впорядкуванні ключових характеристик і принципів мікронавчання з урахуванням специфіки цифрового, дистанційного та змішаного форматів навчання, в обґрунтуванні поетапної моделі впровадження мікронавчання як ефективного інструменту підвищення навчальної мотивації, індивідуалізації освітнього процесу та розвитку професійних компетентностей здобувачів вищої освіти.

Висновки. Технологія мікронавчання є ефективним інструментом модернізації освітнього процесу, особливо в умовах дистанційного та змішаного навчання. Вона дозволяє структуровано подавати навчальний матеріал у вигляді автономних мікромодулів, поєднувати мультимедійні та інтерактивні елементи, стимулювати активність студентів і підвищувати їхню навчальну мотивацію.

МЕТОДОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТИ ВИКЛАДАННЯ ЛОГІКИ ЗДОБУВАЧАМ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ «ПРАВО»

Лариса Чорна — 2026-03-26

Актуальність теми зумовлена тим, що логіка в юридичній сфері під час практичної роботи правознавців відігравала раніше і відіграє сьогодні одну з ключових ролей. Тому, на лекційних і практичних заняттях під час викладання здобувачам вищої юридичної освіти курсу «Логіка» викладач повинен вміло використовувати цілий спектр методологічних підходів, спрямованих на більш детальне засвоєння матеріалу. Крім цього, саме урізноманітнення методологічних підходів, на нашу думку, має вплив на процес зацікавлення здобувачів вищої юридичної освіти курсом «Логіка», вирішенням логічних задач та підготовкою до практичних занять. В даній царині актуальність методологічних підходів до викладання курсу «Логіка» полягає в тому, що логіка є філософською дисципліною, і саме тому вона відіграє ключову роль в процесі формування правового мислення здобувачів вищої юридичної освіти. Крім того, в філософсько-аналітичній конотації їх правнича діяльність чітко прив’язана до норм поведінки і правил життя людини в суспільстві і державі. Тобто, переплетена як з сутнісними потребами, так і обов’язками великої кількості різних за психотипом людей.

Саме юрист-практик або правознавець повинен досконало володіти навичками критичного мислення, розуміти логіку юридичного факту, духу та змісту закону, суспільної комунікації, чітко та послідовно мислити, вміло і доцільно приймати правильне зважене рішення, спираючись на раціонально-критичний підхід до аналізу дій індивіда.

Тому, логіка в юридичній професії й виконує цілий ряд важливих функцій, завдяки яким вона стає більш затребуваною правознавцями. Пізнавально-евристична функція логіки надає можливість здобувачам вищої освіти в процесі практичних занять робити логічно правильні висновки. Нормативно-мислинева функція заохочує здобувачів вищої освіти, майбутніх юристів, до вивчення ключових законів і підзаконних актів, котрі є основою юриспруденції. Пропедевтико-виховна функція логіки спрямована на підвищення культури спілкування юриста з людьми та гуманного ставлення до них. Тому, курс «Логіка» спрямований підвищити як культуру мислення майбутнього юриста, так і рівень його освіченості та професійної кваліфікації бакалавра-правознавця.

Ми вважаємо, що методологічні концепти викладання логіки здобувачам вищої освіти закладені в працях відомих філософів, викладачів курсу «Логіка»: А. Є. Конверського, О. Г. Данильяна, О. М. Юркевича, О. М. Шепетяка, В. С. Бліхара, В. В. Левкулича, О. В. Ярмоли та багатьох інших. Саме завдяки їх науковим працям з логіки, загалом, та логіки для юристів, зокрема, ми в повній мірі можемо використовувати їх методологію і методику при викладанні курсу «Логіка» здобувачам вищої освіти бакалавр права, розглядати ключові методологічні концепти і пов’язані з ними проблеми, котрі часто виникають в процесі філософсько-освітньої викладацької практики з навчального курсу «Логіка» в юридичній сфері. Тому, слідуючи логічній послідовності, потрібно відмітити, що детальний науково-філософський аналіз методології та методики викладання логіки, яку нам репрезентують сучасні українські науковці, автори курсу «Логіка», на нашу думку, є актуальним для вищої юридичної освіти в Україні.

Мета роботи – зробити розширений аналіз актуальних на сьогодні методологічних підходів викладання курсу «Логіка» для здобувачів вищої юридичної освіти в Україні. Тут потрібно застосувати соціально-правовий, антропологічно-культурний та адміністративнофілософський методологічні підходи. В комплексі така постановка мети логіко-філософського дослідження надасть нам можливість висвітлювати методологічні концепти викладання логіки здобувачам вищої освіти за спеціальністю «Право».

Методологічною основою є науково-філософські та освітньо-правові дослідження з логіки українських мислителів ХХІ ст.: філософів, юристів, педагогів, в яких репрезентовано методику і методологію викладання курсу «Логіка» для здобувачів вищої освіти юридичних спеціальностей. В цих працях відображено потрібні для нашої філософсько-освітньої роботи: ідеї, положення, методи і засоби викладання курсу «Логіки» для студентів. Завдяки їх плідній праці, ми маємо можливість здійснювати науково-філософський пошук методологічних концептів, потрібних при викладанні курсу «Логіка» здобувачам вищої освіти.

Наукова новизна даного філософсько-методологічного дослідження полягає в тому, що ми прагнемо з’ясувати практичну користь від вивчення здобувачами вищої освіти юридичних спеціальностей курсу «Логіка». Охарактеризувати практичну користь і значущість запропонованих методик та методологій і їх концептів під час викладання зазначеного курсу студентам, майбутнім юристам. В даному контексті ми робимо наголос на активному включенні здобувачів вищої освіти до роботи з джерелами, зокрема, логічного аналізу текстів законів і законодавчих актів тощо.

Висновки. Здійснене нами дослідження має конкретне спрямування на аналіз методологічних підходів у викладанні курсу «Логіка» здобувачам вищої освіти юридичних спеціальностей в вузах України. Воно засвідчує, що вивчення логіки студентами юристами є обов’язковим етапом становлення майбутнього спеціаліста юриста чи правознавця, а новітні методології мають цей процес поглибити та покращити його ефективність.

Логіка як філософська дисципліна, як наука про форми мислення має давню історію. Ще з античних часів логіка викладалася в філософських школах давніх Греції і Риму. Випускники цих філософських шкіл працювали після закінчення навчання переважно в юридичній та адміністративній сферах: судді, адвокати, радники, адміністратори. Тому, завдяки досконалому оволодінню знаннями з логіки, вони досягали «справедливого» вирішення питань і проблем в судах та адміністративних державних органах. Така традиція «послуговування» логічними знаннями у царині права відбувалася у всі віки та дійшла і до нашого часу.

Тому, на сьогоднішній день філософські дослідження з логіки є доволі цінними, а підручники з логіки, написані філософами та юристами, мають декілька перевидань впродовж 3-5 років.

У зв’язку з цим, методика та методологія, а також методологічні концепти викладання курсу логіки мають свою цінність для нашої української філософської і юридичної науки. Сьогодні ми використовуємо дослідження і підручники з логіки таких авторів: А. Є. Конверського, О. Г. Данильяна, О. М. Юркевича, О. М. Шепетяка, В. С. Бліхара, В. В. Левкулича, О. В. Ярмоли та багатьох інших науковців-дослідників, хто працював в царині логіки.

Адже, завдяки українським філософам, юристам, педагогам логіка у вищих навчальних закладах нашої держави розвивалася з кінця ХХ та продовжує свій розвиток на початку ХХІ ст. на рівні з європейськими вищими навчальними закладами.

Завдяки плідній навчально-методичній роботі українських мислителів з логічної проблематики проведення лекційних та семінарських занять з курсу «Логіка» для юристів залишається цікавим для студентів та актуальним для їх майбутньої правничої роботи. Крім того, методологічні концепти логіко-філософського аналізу правової проблематики, пов’язаної із свободою людини та її совісті, виконання законів та обов’язків перед державою, які особливо актуальні в наш буремний час російської агресії проти українців і їх держави. Знаковим в даній логіко-філософській розвідці є звернення до логіки міжнародного права загалом, логіки діяльності міжнародних організацій, зокрема ООН. Аналіз студентами процесів дотримання або порушення засад міжнародного права, правових норм і правил міждержавного співіснування сучасними геополітичними гравцями, на наш погляд, не тільки формує навички критичного мислення, але додатково стимулює інтерес студентства до вивчення логіки, позаяк показує зв'язок академічного знання та практики. Активне заохочення студентів до вивчення юридичного досвіду, на нашу думку, не тільки сприяє становленню логічної культури юриста, але і формує правову свідомість майбутнього фахівця. Наприклад, показовим є прагнення неминучого покарання щодо лідерів держав, які порушили ці міжнародні закони співіснування, так і відповідальності народів, які підтримали своїх лідерів і здійснювали воєнні злочини.

З огляду на це, методологічні концепти викладання здобувачам вищої юридичної освіти в Україні курсу «Логіка», на нашу думку, спрямовані впливати на логіко-філософську аналітику студентів, майбутніх юристів. Вони зможуть допомогти нашим правознавцям завжди дотримуватися законних вимог, норм і правил, які поєднують в собі кращі гуманістичні та демократичні традиції юриспруденції Європи і світу. У зв’язку з цим, презентація різного роду методологічних прийомів у процесі викладання студентам-юристам курсу «Логіка» спрямована на розкриття значущості логічного мислення в роботі правознавців.

ІНСТРУМЕНТИ МОТИВАЦІЇ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ МЕНЕДЖЕРІВ ОСВІТИ НОВОГО ПОКОЛІННЯ В УМОВАХ МАГІСТЕРСЬКОЇ ПІДГОТОВКИ

Олена Шолох — 2026-03-26

Готовність менеджера освіти нового покоління ефективно й результативно виконувати управлінські функції є визначальним чинником розвитку та конкурентоспроможності закладу освіти. Проте формування професійної компетентності керівника не може відбуватися лише шляхом передачі знань – ключове значення має мотиваційний компонент професійної підготовки, особливо в умовах магістратури, де відбувається становлення управлінської позиції майбутнього менеджера освіти. Саме тому проблема мотивації розвитку професійної компетентності менеджерів освіти нового покоління набуває особливої актуальності.

Мета статті. Мета статті полягає у теоретичному обґрунтуванні та розкритті особливостей формування професійної компетентності менеджерів освіти нового покоління в умовах магістерської підготовки з урахуванням мотиваційно-ціннісних чинників та інструментів професійного саморозвитку.

Методологія дослідження. Методологічну основу дослідження становлять системний, компетентнісний, аксіологічний та діяльнісний підходи, що дозволили розглядати професійну компетентність менеджера освіти як інтегральне утворення, яке формується в процесі професійної підготовки. Використано методи теоретичного аналізу, порівняння, узагальнення наукових джерел, структурно-логічного моделювання, що забезпечило можливість визначення змістових і мотиваційних чинників розвитку управлінських компетентностей магістрантів.

Наукова новизна дослідження. Наукова новизна полягає у конкретизації змісту мотиваційно-ціннісного компонента професійної компетентності майбутніх менеджерів освіти та обґрунтуванні педагогічних умов його формування в освітньому середовищі магістратури. Уточнено роль індивідуалізації освітньої траєкторії, рефлексивних практик та управлінських кейсів як інструментів мотивації професійного саморозвитку керівника закладу освіти.

Висновки дослідження. У результаті дослідження доведено, що формування професійної компетентності менеджерів освіти нового покоління в умовах магістерської підготовки є ефективним за умови інтеграції знаннєво-практичної та мотиваційно-ціннісної складових. Мотивація професійного саморозвитку, залучення до реального управлінського досвіду, рефлексивна діяльність та індивідуалізація освітньої траєкторії виступають ключовими чинниками становлення майбутнього керівника закладу освіти. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробленням моделі мотиваційного супроводу професійної підготовки менеджерів освіти та емпіричною перевіркою її ефективності.

ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ГЕНДЕРНИХ ПІДХОДІВ У ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАКЛАДІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ: ДОСВІД КРАЇН ЄС ДЛЯ УКРАЇНИ

Лариса Юда — 2026-03-26

Мета статті: дослідити кращі практики впровадження гендерних підходів у діяльність закладів вищої освіти країн Європейського Союзу, виокремити основні аспекти впровадження європейського досвіду в діяльність ЗВО України.

Методологія. У процесі реалізації завдань дослідження здійснено аналіз та узагальнення нормативно-правових документів ЄС, які окреслюють необхідність упровадження гендерних підходів у діяльність ЗВО, проведено емпіричні дослідження досвіду впровадження гендерних підходів у діяльність закладів вищої освіти низки європейських країн (Данії, Німеччини, Фінляндії, Швеції) та порівняльний аналіз відповідних процесів у ЗВО України. Отримані результати дозволили визначити основи системної інтеграції принципів гендерної рівності в освітній, науковий та управлінський процеси через підготовку кадрів, оновлення програм, створення сприятливого середовища та моніторинг результатів.

Наукова новизна дослідження полягає в узагальненні досвіду впровадження гендерних підходів у діяльності Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського. Матеріали нашої розвідки можуть стати основою формування плану заходів Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Шевченка з реалізації Стратегії забезпечення гендерної рівності з урахування кращих практик європейського досвіду.

Висновки. Визначено, що європейський досвід упровадження гендерних підходів у роботу закладу вищої освіти суттєво впливає на формування гендерного світогляду як викладачів так і здобувачів освіти. Змінюються підходи до вирішення кадрових питань у навчальному закладі. Представництво жінок і чоловіків на керівних посадах урівноважується. Змістова частина освітніх програм і навчальних курсів поповнюється гендерною складовою. Гендерна освіта впливає на розвиток soft skills (гнучких навичок) здобувачів освіти. Більшість здобувачів освіти бере участь у антидискримінаційних заходах, залучається до правозахисних практик. Гендерна культура стає ознакою професійних компетенцій як викладачів так і студентів.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ РОЗВИТКУ ІДЕЙ ПСИХОТЕХНІКИ В УКРАЇНІ У 20-ТІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 30-Х РОКІВ ХХ СТ.

Валентин Васько — 2026-03-27

Мета статті – здійснити комплексний аналіз організаційних форм розвитку психотехніки в освіті України у 20-ті – першій половині 30-х років ХХ ст.

Методологія дослідження. Основою дослідження став аналіз історико-педагогічних джерел, пов’язаних із розвитком психотехніки, а саме праць українських і зарубіжних науковців Ф. Дунаєвського, Е. Клапереда, О. Ліпмана, А. Мандрики, І. Шпільрена та інших. У процесі написання статті використовувалися й праці сучасних українських науковців. Для здійснення об’єктивного аналізу окреслених джерел і літератури було застосовано герменевтичний підхід.

Наукова новизна дослідження полягає в характеристиці шкільної та інституційної форм розвитку ідей психотехніки в освіті України. Вперше в узагальненому вигляді представлено психотехнічні дослідження у школах України у 20-ті – першій половині 30-х років ХХ ст. та психотехнічну діяльність Всеукраїнського інституту праці та Українського науково-дослідного інституту педагогіки.

Висновки. В освіті та суспільстві України у 20-ті – на початку 30-х років ХХ ст. поширилися ідеї психотехніки – психолого-педагогічної науково-практичної галузі, завданнями якої були професійна орієнтації та професійний відбір дітей і молоді. Психотехнічні дослідження здійснювалися в школах та у процесі діяльності Всеукраїнського інституту праці й Українського-науково-дослідного інституту педагогіки. Після 1936 р. психотехніка в радянській освіті була заборонена у зв’язку зі змінами в державі: встановленням тоталітарного режиму й поширенням репресій.

Перспективними є наукові розвідки, присвячені змісту психотехнічних досліджень і визначенню можливостей використання ідей психотехніки в сучасній освіті.

ФІЛОСОФСЬКО-ОСВІТНІ АСПЕКТИ МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН В УКРАЇНІ ХХІ СТ.

Сергій Віхров — 2026-03-27

Актуальність теми обумовлена тим фактом, що в наш час на практиці викладання здобувачам вищої юридичної освіти курсів «Конституційне право України», «Трудове право» та інших, часто дуже слушно постає проблематика соціального права, соціального захисту людини та загалом соціальної держави. Ці соціально-правові питання сьогодні в Україні мають свою філософію та буттєвий сенс. Саме вони, на нашу думку, впливають на соціально-правовий захист громадян.

Специфічні соціально-правові умови, в яких сьогодні живуть люди в Україні (2025 р.), ставлять перед правознавцями, науковцями-дослідниками права та представниками соціально-філософської думки завдання пошуку соціально-правових орієнтирів для підтримки українців в їх боротьбі за незалежність від імперських бажань «кремлівських кровожерливих тиранів», які поставили собі за мету відновлення Російської імперії шляхом ліквідації держави Україна та підкорення або фізичного знищення українського народу. Тому «кремлівські діди», маючи надію на свою «другу армію в світі», в лютому 2022 р. розпочали повномасштабну війну – «за три дня взяти Київ», яка сьогодні продовжується більше трьох років.

Українські правознавці та соціальні філософи в правознавчих і соціально-філософських дослідженнях завжди рухалися за алгоритмом часу. Вони часто в прогностичних правознавчо-філософських розвідках моделювали різні проблеми, з якими може зіткнутися держава Україна та її люди в перспективі соціально-правового розвитку. Тому в дослідженні ми зробимо розгорнутий філософсько-освітній аналіз методики викладання курсів соціального права, соціального захисту людини та загалом проблематики соціальної держави.

Європейські та американські науковці: педагоги, філософи та правознавці ще з другої половини ХХ ст. почали цікавитися питаннями методики викладання студентам проблематики соціального права, соціального захисту людини та загалом структури функціонування соціальної держави. Українські педагоги, філософи та правознавці тематику соціальної держави почали обговорювати лише в кінці ХХ і на початку ХХІ ст. В своїх розвідках та методичних рекомендаціях вони піддавали філософському дискурсу велику кількість правознавчих ідей та проблем, з якими може зустрітися молода держава Україна та її народ.

У зв’язку з цим роль соціально-правової думки в українському національно-державному дискурсі сьогодні має значний сенс, а методика викладання соціально-правових дисциплін визначає актуальність нашого дослідження. Адже вирішення складних соціально-правових завдань у період, коли російські криваві імперці продовжують свою агресивну війну проти українців, потребує звернення до світових та вітчизняних дослідників української соціально-правової думки. Водночас, у сучасних умовах українське суспільство не повністю влаштовує наявний рівень соціального захисту прав людини і громадянина та рівень виконання Конституції України, а також дотримання вимог трудового, цивільного, фінансового та адміністративного права. Не вистачає, на нашу думку, в соціальному плані державі чіткості в комунікації із законодавчою та виконавчою владою та їх відповідних дій.

У контексті дослідження соціально-правової думки у творчості європейських, американських та українських мислителів-правознавців межі ХХ–ХХІ ст. та методики її викладання, ми констатуємо, що її розвиток у різні роки зумовлювався низкою чинників, зокрема екзистенційними запитами та вимогами українського суспільства

Зокрема, в 1991 р. був суспільний запит на дотримання законів трудового, фінансового, цивільного та адміністративного права в українському виробництві та бізнесі. Але при цьому всі забували про реальну можливість з соціального захисту людини, який могла надати молода держава Україна для свого народу. Тому саме потреба в американських фінансових кредитах, які можна спрямувати на соціальний захист людей, привела до того, що в 1994 р. українці довірились американцям та підписали «Будапештський меморандум». За його умовами наша держава позбулася ядерної зброї.

Ефект «державної бідності» призвів до того, що вже в 1995–2014 рр. продовжили жваво розпродавати все наявне озброєння. При цьому майже всі керманичі України забули крилатий вислів мислителя Ніколо Макіавеллі: «Хочеш миру – готуйся до війни». Але українські владоможці, скеровані ідеєю побудови соціальної держави, забули, що держава має бути успішною не лише в фінансово-економічному плані, але й в безпековому, коли здатна себе захистити. Щоб дослідити філософсько-освітні аспекти методики викладання соціально-правових дисциплін. Ми повинні розкрити всю палітру філософських сенсів соціально-правової думки європейських, американських та українських мислителів.

Мета роботи – провести детальний філософсько-освітній аналіз методики викладання соціально-правових дисциплін та актуальних на сьогодні концепцій та ідей стосовно філософського сенсу понять: «соціальне забезпечення», «соціальний захист» та «соціальна держава Україна». Ми переконані, що в дослідженні потрібно акцентувати увагу на аналізі української національної моделі соціальної держави. А для цього слід використати філософсько-правову ідею «держави загального добробуту». Така постановка мети філософсько-освітнього дослідження надасть змогу висвітлити ключові аспекти методики викладання соціально-правових дисциплін. Та розкриє зв’язки між соціальним захистом, як ключовим елементом соціального права, та соціальною політикою нашої держави, що приведе нас до порівняльного аналізу європейського, американського та українського соціального законодавства, яке відображено в трудовому, фінансовому, цивільному та адміністративному праві.

Методологічною основою є як навчально-методичні праці педагогів, філософів, правознавців, так і сама Конституція України, закони і підзаконні акти, пов’язані з соціальним захистом, які спираються на трудове, фінансове, цивільне та адміністративне право, а також – праці зарубіжних та українських мислителів-правознавців ХХ–ХХІ ст. в плані соціального захисту, соціальної політики та соціальної держави. В них відображено як методику викладання соціально-правових дисциплін студентам, так і вагомі ідеї, положення та висновки, завдяки яким в наш час в Європі, Америці та Україні проводиться соціальна політика держави, і здійснюється правове регулювання соціального захисту людей.

Наукова новизна даної філософсько-освітньої, методичної та соціально-правової розвідки полягає в тому, що ми прагнемо з’ясувати практичну користь від побудови соціальної держави Україна та екстраполюємо розвиток соціально-правової думки зарубіжних та українських мислителів ХХ–ХХІ ст. на проблематику, пов’язану з соціальним захистом людини в Україні, аналізуємо правове регулювання в плані філософського сенсу життєдіяльності соціальної держави. В даному ракурсі наголос ми робимо на активному залученні міжнародних правознавчих інституцій і фундацій до ґрунтовної співпраці як в методичній так і в ідейно-практичній роботі.

Висновки. Проведене нами дослідження, котре спрямоване на аналіз філософсько-освітніх аспектів методики викладання соціально-правових дисциплін студентам, а також висвітлення розвитку і становлення соціального права в Україні ХХІ ст., його філософських сенсів та феномену правової держави, засвідчує, що соціально-правова думка в нашій державі розвивалась на основі кращих зразків ідей мислителів з Європи та Америки. Завдяки їм українські мислителі-правознавці в навчально-методичному аспекті розвивалася в зазначеному періоді на рівні з європейськими та американськими правничими фундаціями. А наші мислителі-правознавці, спеціалісти в галузі соціального права, яке напряму пов’язане з Конституцією України та її трудовим, фінансовим, цивільним та адміністративним правом, в основу методики викладання соціально-правових дисциплін закладали ідею соціально-правової держави, яка побудована на принципах гуманізму, свободи, демократії в плані провадження соціальної політики.

Отримані результати дослідження дають цілісне обґрунтоване свідчення про філософсько-освітній розвиток методики викладання соціально-правових дисциплін в Україні кінця ХХ початку ХХІ ст. Вони підтверджують її спрямованість на гуманізацію української правової освіти та зорієнтованість на вирішення проблеми соціального захисту людей. Така постановка проблеми дозволяє розширити можливості теоретико-методологічного аналізу соціально-правової проблематики, виявляти сутність соціально-правової думки як зарубіжних так і українських мислителів та їх ключову роль в соціально-правовому розвитку українського суспільства. Це також дає можливість зробити наголос на головних соціально-правових орієнтирах розвитку соціального захисту народу України та побудови соціальної держави. Адже саме правова соціальна держава з позитивно-гуманним духом завжди буде на часі і запитана українцями. Бо вона спрямована на вирішення низки проблем для покращення життя людини в нашій державі.

СТАНОВЛЕННЯ ДИТИНОЗНАВСТВА ЯК ПЕДАГОГІЧНОЇ ГАЛУЗІ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ТА ЗАРУБІЖНОЇ ОСВІТИ

Богдан Годованюк — 2026-03-27

Мета статті – проаналізувати особливості становлення дитинознавства як педагогічної галузі в історії української та зарубіжної освіти.

Методологія дослідження. У дослідженні використано наративний, герменевтичний, синергетичний і персоналістичний підходи. Окремо виділимо модерністський підхід, завдяки застосуванню якого ми розглянули дитинознавство як конструкт модерної епохи, що має на меті оновлення освіти. При написанні статті використовувалися загальнонаукові методи: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння.

Наукова новизна. У статті цілісно охарактеризовано процес становлення дитинознавства як педагогічної галузі у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Висновки. Отже, ми свідомо розглядали процес становлення дитинознавства одночасно як в Україні, так і в інших європейських країнах та США, оскільки він був уніфікований загальним модерністським типом мислення і європейськими традиціями розвитку українського суспільства, культури та освіти.

Науковий інтерес до дітей і дитинства та дитинознавчі дослідження з’явилися в останні століття періоду модерної історії (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.). Це було обумовлено тим, що дитинознавчі дослідження сприяли забезпеченню принципів модернізму в освіті, які ґрунтуються на оновленні та переосмисленні традиційних практик навчання і виховання. У них акцентовано на індивідуальному розвитку учня, що можливий за умови знання дитини, розуміння особливостей її розвитку. Модернізм в освіті прагне вийти за межі стандартних рамок, орієнтуючись на особистість учня, а відтак і на дитинознавство.

Упродовж ХІХ – першої половини ХХ ст. у педагогіці був накопичений значний досвід дитинознавства, завдяки розвитку педагогічної антропології, педології, тестовим методикам А. Біне та Т. Сімона, дитиноцентричним концепціям Е. Кей, С. Голла, етнопедагогічним дослідженням М. Грушевського, І. Франка, М. Мід та інших учених.

Перспективними напрямами дослідження проблеми розвитку дитинознавства в історії освіти є поглиблене вивчення спадщини українських і зарубіжних педагогів, що стосується окреслених питань.

ОСВІТНІ ПЕРСПЕКТИВИ ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ В КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Вікторія Пуліна — 2026-03-27

У статті окреслюються перспективи використання феноменологічного аналізу в культурології та представлені концептуальні моменти викладання курсу «Феноменологія культури» для здобувачів вищої освіти спеціальності філософія. Увага акцентується на розкритті потенціалу феноменології для глибокого осмислення феноменів культури.

Мета статті – теоретичне осмислення феноменологічного аналізу як методологічного інструменту сучасної культурології та визначення його освітніх перспектив у контексті гуманітарної освіти через представлення авторського бачення курсу «Феноменологія культури».

Методологія дослідження. Методологічну основу дослідження становить феноменологічний підхід, зокрема концепти інтенціональності, життєсвіту та феноменологічної редукції, що дозволяють аналізувати культурні явища з позиції їхньої смислової даності у свідомості суб’єкту. У статті також застосовано системний підхід, що дозволяє виявити феномени культури. Застосовано елементи герменевтичного та порівняльного методу та загальнонаукові методи аналізу і синтезу для формування структурних кліше культури. Комплексне використання зазначених методів забезпечує цілісність і наукову обґрунтованість дослідження.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному осмисленні освітнього потенціалу використання феноменологічного аналізу в культурології. Феноменологічний підхід розглядається не лише як теоретико-методологічна основа культурологічних досліджень, а як дієвий інструмент трансформації освітнього процесу, виконуючи не лише пізнавальну, а і практичну функцію. Здійснена спроба вироблення та обґрунтування власного підходу до викладання курсу «Феноменологія культури», що може стати кроком до формування практичних навичок більш глибокого філософського осмислення культури.

Висновки. У ході дослідження авторка дійшла висновку, що феноменологічний аналіз відкриває широкі освітні перспективи для культурології. Сприяючи більш глибокому розумінню культури як простору людського досвіду та смислоутворення. Його застосування дозволяє сформувати у здобувачів освіти критичне, рефлексивне, глибинне бачення культури, виробити практичні навички філософського осмислення буття культури.

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА МОЛОДШИХ БАКАЛАВРІВ ТРАНСПОРТНОЇ ГАЛУЗІ ЗАСОБАМИ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Вадим Ребенок — 2026-03-09

У статті встановлено, що застосування інформаційно-комунікаційних технологій у процесі занять з транспортної галузі дає змогу молодшим бакалаврам інтенсифікувати освітній процес і підвищити його ефективність за рахунок можливості опрацювання значного обсягу освітньої інформації.
У процесі вивчення фахових дисциплін велике значення для підготовки молодших бакалаврів надається лабораторним роботам, які дають їм змогу дослідити об’єкт або явище та перевірити справедливість висунутих припущень. Саме під час проведення лабораторних робіт формуються дослідницькі уміння використовувати теоретичні та емпіричні методи наукового пізнання, експериментальні стенди, установки, моделі, лабораторне обладнання та прилади, що дає нам право розглядати цю форму аудиторної роботи як провідну для забезпечення їхньої дослідницької діяльності. Уміння проводити спостереження за об’єктом чи процесом дослідження характеризується здатністю молодших бакалаврів визначати властивий їм комплекс параметрів, під час аналізу яких буде знайдено розв’язання поставленої проблеми.
З’ясовано, що саме програми, які розроблені у форматі гіпертексту, передбачають надання молодшим бакалаврам можливості відпрацьовувати в індивідуальному режимі навчальний матеріал, що належить до певного етапу методичного циклу, одержуючи необхідну допомогу, підкріплення та контроль. Вони призначені як для навчальної, так і для самостійної роботи, яку можна здійснювати у спеціально відведений час у комп’ютерному класі або ж у домашніх умовах. Завдяки цим програмам, молодші бакалаври одержують різноманітну статичну, графічну та ілюстративну інформацію з транспортної галузі.
Доведено, що навчання майбутніх бакалаврів автомобільного транспорту на підпри ємствах дає можливість в ознайомленні з новими інформаційно-комунікаційними техно логіями. Студенти з пасивних спостерігачів перетворюються на учасників освітнього процесу, розкривають свої творчі якості та індивідуальні можливості, набувають нових вмінь та навичок.
Мета статті – розкрити особливості професійної підготовки молодших бакалаврів транспортної галузі в освітньому процесі засобами інформаційних технологій.
Методологічною основою є аналіз літератури, синтез даних і моделювання процесів підготовки молодших бакалаврів засобами інформаційно-комунікаційних технологій.
Наукова новизна полягає в інформатизації процесу професійної підготовки молодших бакалаврів засобами КТ.

ПОСТАТЬ УЧИТЕЛЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Світлана Смоліна — 2026-03-27

У статті здійснено історико-педагогічний аналіз постаті учителя у педагогічній спадщині Григорія Сковороди на основі повної академічної збірки творів мислителя. Актуальність дослідження зумовлена потребою сучасної педагогічної науки у ціннісних і гуманістичних орієнтирах для переосмислення ролі вчителя в умовах компетентнісної та особистісно зорієнтованої освіти. У центрі уваги – концепція вчительства як духовного наставництва, морального прикладу та фасилітації самопізнання учня.

Мета статті: на основі першоджерел проаналізувати постать учителя у педагогічній системі Григорія Сковороди, виявити ключові характеристики педагогічної діяльності через призму концепції «сродної праці» та визначити актуальність цих ідей для сучасної освіти.

Методологія дослідження ґрунтується на історико-педагогічному та порівняльному підходах із використанням методу аналізу, інтерпретації та теоретичного узагальнення.

Наукова новизна полягає у системному осмисленні постаті вчителя у спадщині Григорія Сковороди крізь призму сучасних освітніх концепцій: педагогіки партнерства, гуманістичної та ціннісноорієнтованої освіти.

Висновки: постать учителя у педагогічній спадщині Григорія Сковороди – це особистість, що прагне самопізнання, реалізує власне життя відповідно до внутрішнього покликання. Педагог за Григорієм Сковородою – це не транслятор знань, а духовний вихователь особистостей учнів, який спрямовує свій вплив на формування внутрішньої цілісності, моральної зрілості та гармонії людини із собою і світом. Матеріалістично орієнтоване знання у цій системі розглядається як обмежене й допоміжне, тоді як справжня мета освіти полягає у плеканні «внутрішньої людини». Отже, учитель за Григорієм Сковородою – це духовний наставник, який супроводжує вихованця на шляху до душевного миру, самореалізації та повноти людського буття.

МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «АНІМАЛІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ» У ВИКЛАДАННІ ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

Марина Столяр — 2026-03-27

Метою цієї роботи є пошуки сутності та гіпотетичних причин анімалістичного повороту в сучасній цивілізації, виходячи з емпіричної бази найпомітніших проявів цього світоглядного зрушення.

Методи та методологія дослідження. Ми застосовуємо такі емпіричні методи як спостереження та узагальнення фактичного матеріалу. Основними теоретичними інструментами виступають аналіз і синтез даних щодо ролі анімалістичного світогляду у повсякденному житті. Для комплексного аналізу використовується інтеграція різних моделей культурної динаміки, зокрема, поєднання синхронного та діахронного підходів.

Наукова новизна дослідження полягає в системному дослідженні сутності анімалістичного повороту та його ролі у викладанні гуманітарних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Висновки. Анімалістичний поворот в суспільній свідомості та в гуманітарних дисциплінах є помітним явищем в культурному полі західної цивілізації першої чверті ХХІ століття. Тварин починають розглядатися як істоти, які переживають ті самі емоції, в тому числі – страждання поряд із людиною, а отже, заслуговують на таке ж співчуття та підтримку. З іншого боку, тварини виступають в якості джерела позитивних переживань – любові, радості, сміху. Зазначимо, що в контексті анімалістичної тематики в інформаційному просторі саме сміх і співчуття є особливо важливими чинниками психологічного впливу. На перший погляд, ці дві емоції знаходяться на протилежних полюсах: сміх виникає там, де відсутнє співчуття, і навпаки. Однак їх поєднання утворює надзвичайно багатий спектр почуттів, які сприяють формуванню високих моральних якостей. При цьому мова йде про позитивний емоційний вплив на тлі викликів та загроз сучасного буття людини не тільки в Україні, але й в усьому світі. Важливими завданнями для подальших досліджень стануть: з’ясування соціокультурних причин АП з їхніми політичними, економічними, технологічним, правовими тощо імплікаціями; концептуалізація та оцінка його конкретних проявів; уточнення розуміння співвідношення природного та культурного в філософії та теоретичній культурології; розробка прогнозів з корекцією негативних тенденцій. Можна передбачати, що подібна проблематика буде займати все більше місце як в суспільному житті, так і в працях теоретиків. Все це має безпосереднє відношення до педагогічної роботи, оскільки тільки глибоке розуміння даної проблематики дозволить вчителю, викладачу, вихователю, адекватно реагувати на виклики часу та формувати в учнів знання, навички, світоглядні позиції, відповідні до потреб сталого розвитку, а значить – самого виживання людства.

ЦІННІСНІ АСПЕКТИ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ Г. С. СКОВОРОДИ

Лідія Ткаченко — 2026-03-27

У статті проаналізовано ідеї Григорія Савича Сковороди, українського мислителя XVIII століття, стосовно розвитку особистості. За сукупністю його творчої спадщини визначено складники, що утворюють системну методологічну й методичну цілісність – концепцію розвитку особистості.

Мета статті полягає в аналізі ідей Г. С. Сковороди, які можна визначити як педагогічну концепцію розвитку особистості. Представити розвиток педагогічних ідей українського мислителя у контексті наукового дискурсу незалежної України та окреслити їх цінність.

Методологія дослідження. Застосовано загальнонаукові методи аналізу і синтезу з метою з’ясування ідей творчої спадщини Г. С. Сковороди стосовно розвитку особистості. Метод термінологічного аналізу використано для узгодження термінологічного апарату розвідки й порівняння дискурсів – сучасного освітньо-педагогічного і сковородинського. Синкретичний метод застосовано до аналізу наукових праць українського мислителя, ідей стосовно розвитку особистості, що водночас дозволяє утворити цілісну парадигму концепції розвитку особистості. Історико-генетичний метод застосовано до виявлення і педагогічних ідей Г. С. Сковороди, їх спадкоємності. Метод герменевтичного аналізу використаний у розвідках автентичних джерел XVIII століття.

Наукова новизна полягає у застосуванні ціннісного підходу до аналізу ідей творчості Г. С. Сковороди, що утворюють ціннісну концепцію розвитку особистості.

Висновки. У поглядах Г. С. Сковороди розвиток особистості виступає як імператив життєтворення. Напруження моральних та інтелектуальних сил (виховання волі через обрання морального вчинку) саме той шлях, яким має йти людина в постійній роботі з морального й духовного зростання.

Аналіз творчої спадщини Г. С. Сковороди і його поглядів на розвиток особистості свідчить, що цей процес мислитель бачив як саморозвиток особистості, який умовно можна представити в чотирьох послідовних стадіях: самопізнання, самовизначення, саморозвиток і самовдосконалення. На всіх етапах розвиток має супроводжуватися саморефлексією.

Педагогічні ідеї за визначеним нами концептом – розвитку особистості, які можемо виокремити за творчістю Г. С. Сковороди, такі: самопізнання як початок саморозвитку; визначення власного шляху за нахилами й уподобаннями; морально-духовний розвиток, що складає основу прагнень і дій особистості; саморозвиток за природними обдаруваннями; прагнення нескінченного самовдосконалення (безперервний розвиток); єдність індивідуального і соціального в особистості – усе разом складає загальну концепцію розвитку особистості, в якій наявне усе, що постулюється сучасною педагогікою як основи розвитку особистості.

Як бачимо, порівняння із сучасним педагогічним дискурсом постулатів стосовно особистості, її виховання, розвитку, соціальної позиції тощо, дає право говорити про ідеї Г. С. Сковороди як такі, що співпадають із їх сутнісним розумінням у сучасному сенсі.

Цінність ідей Григорія Сковороди, а також концепції розвитку особистості – у декларуванні вищих цінностей як основи розвитку особистості, у ненасильницькому розвитку відповідно до природних обдарувань кожної особистості, у суспільно значущих орієнтирах розвитку, а загалом – гуманістичних по відношенню до людини. І в цьому основний сенс і цінність концепції Григорія Сковороди.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ ХХ–ХХІ СТ. В ПЕРСОНАЛІЯХ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЇЇ ВИКЛАДАННЯ

Олександр Чорний — 2026-03-27

Актуальність теми зумовлена тим, що в наш час 2025 року на практиці викладання здобувачам вищої освіти курсу «Історія філософської думки України ХХ–ХХІ ст. в персоналіях» потрібно користуватися певними методологічними підходами. Адже саме вони, на нашу думку, мають суттєвий вплив безпосередньо на методику викладання даного курсу сучасним студентам вищих навчальних закладів держави Україна.

Ми вважаємо, що методологічні аспекти вивчення філософської думки та ідей українських мислителів-філософів: В. С. Горського, В. І. Шинкарука, М. І. Михальченка, В. І. Шевченка, В. Г. Табачковського, І. В. Бичка, А. К. Бичко, А. І. Мельника, І. Є. Бекешкіної, Б. Д. Гаврилишина, М. В. Поповича та багатьох інших корінним чином актуалізувалася саме в 2014 році, коли російські імперці забажали поступово відібрати в українців спочатку Крим, згодом Донбас, а потім з лютого 2022 року, завдяки повномасштабній російсько-українській війні, знищити нашу державу Україна, заборонити українську мову та стерти поняття українець як національність. Але кривавим російським імперіалістам не вдалося втілити в життя свої кровожерливі плани. Держава Україна та український народ продовжують в 2025 році героїчно боротися за свою землю, свободу та незалежність. Ця боротьба, на нашу думку, в багатьох аспектах пов’язана з ідеологічним підкріпленням наших мислителів-філософів кінця ХХ – початку ХХІ ст., котрі в своїх працях пропагували українську національну ідентичність, волелюбність українців, велич українського духу свободи та значущість держави Україна. Саме у зв’язку з цим сьогодні ми повинні зосередити увагу на специфіці викладання історії філософської думки України ХХ–ХХІ ст. в персоналіях, а також висвітлити ключові методологічні аспекти викладання здобувачам вищої освіти в Україні основних ідей українських філософів, які в своїх наукових дослідженнях розглядали філософію розвитку держави Україна та її народу на засадах свободи і демократії. В даному ракурсі детальний науковий аналіз думок та ідей українських мислителів-філософів ХХ–ХХІ ст., на наше переконання, є актуальним для сучасної філософської думки України.

Мета роботи – провести детальний аналіз актуальних на сьогодні методологічних аспектів викладання історії філософської думки України ХХ–ХХІ ст. в персоналіях. На наше глибоке переконання, в даному дослідженні потрібно використати філософськоантропологічний, соціокультурний і історико-ситуаційний підходи. Така постановка мети дослідження надасть нам змогу викристалізувати методологічні аспекти викладання філософської думки українських мислителів і порівняти їх аналіз історико-філософських та соціально-політичних процесів, які відбувалися в Україні ХХ–ХХІ ст.

Методологічною основою є самі праці українських мислителів ХХ–ХХІ ст.: філософів, педагогів, істориків. Саме в них відображено вагомі ідеї, положення, висновки, завдяки яким ми сьогодні маємо змогу проводити науковий пошук методологічних принципів, потрібних при викладанні курсу історії філософської думки України ХХ–ХХІ ст. в персоналіях здобувачам вищої освіти.

Наукова новизна даної філософсько-методологічної розвідки полягає в тому, що ми прагнемо з’ясувати практичну користь філософської думки українських мислителів ХХ–ХХІ ст. та охарактеризувати доцільність застосування методологічних аспектів під час її викладання студентам. При цьому наголос ми робимо на активному залученні здобувачів вищої освіти до ґрунтовного аналізу думок філософів з опертям на критичне мисленням при аналізі їх творів.

Висновки. Проведене нами дослідження спрямоване на аналіз історії філософської думки України ХХ–ХХІ ст. в персоналіях та методологічних аспектів її викладання здобувачам вищої освіти в українських вишах. Дослідження засвідчує, що історія філософської думки України, завдяки плеяді видатних українських мислителів-філософів, розвивалася в зазначеному періоді на рівні з європейськими та американськими філософськими школами. А українські мислителі – В. С. Горський, В. І. Шинкарук, М. І. Михальченко, В. І. Шевченко, В. Г. Табачковський, І. В. Бичко, А. К. Бичко, А. І. Мельник, М. В. Попович, В. М. Нічик та багато інших – в основу своїх філософських досліджень закладали ідеї гуманізму, свободи та демократії. Саме завдяки таким орієнтирам українська філософська думка ХХ–ХХІ ст. була і залишається актуальною і сьогодні. А цей аспект свободи, гуманізму і демократії у творчості видатних українських мислителів особливо цінується в наш буремний час російської військової агресії, спрямованої на геноцид українського народу. Слушним в даному дослідженні є наголос на тому, що переважна більшість українських мислителів-філософів відчувала небезпеку з боку наших сусідів «російських імперців» і торувала шлях до стандартів філософської думки свободи, гуманізму і демократії, наявних в Європі та Америці.

Тому методологічні аспекти викладання здобувачам вищої освіти в Україні історії філософської думки в персоналіях, на наше переконання, матимуть дієву здатність розвинути критичне мислення у студентів, а опертя на гуманістичні ідеї українських філософів допоможуть нашій молоді подолати переважну більшість «негативної ідеології», котра сьогодні поширюється через масмедіа країною-агресором. Загалом, філософська думка українських мислителів ХХ–ХХІ ст. поєднує в собі кращі гуманістичні та демократичні традиції західноєвропейської та північно-американської філософії. Крім цього, сучасна вітчизняна філософська думка мала і свою позитивну динаміку в плані дослідження історії розвитку «любомудрія» українського народу з глибокої давнини і до нашого часу. Тому використання цілого спектру методологічних прийомів у висвітленні ідей українських мислителів може розкрити широку палітру думок українських філософів, котрі піклувалися за долю держави Україна та її народ.

КРАКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЯК ПРАКТИКО-ОРІЄНТОВАНА МОДЕЛЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ ХІV СТ.

Любов Шара — 2026-03-27

Мета статті полягає у вивченні процесу започаткування Краківського університету як практично-спрямованої вищої школи.

Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності та опори на історичні джерела. Залучені методи увідповіднені з поставленою метою, є загальнонауковими (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичними (історико-системний, порівняльно-історичний).

Наукова новизна зумовлена потребою усебічного дослідження практик заснування перших університетів у країнах Центрально-Східної Європи, особливостей їхньої діяльності як осередків світської концепції вищої освіти.

Опрацьовані матеріали дозволили зробити такі висновки. Завдяки старанням польського короля Казимира ІІІ Великого відкрився Краківський університет – другий на теренах Центрально-Східної Європи часів Середньовіччя. Фундаментом для структуризації та організації освітнього процесу стала болонсько-падуанська університетська модель, націлена на практико-орієнтоване навчання. Акцентування на концепції світської вищої школи уможливилося завдяки волі Казимира ІІІ, який вбачав магістральним завданням підготовку компетентних кадрів для державних потреб, а не для обслуговування Церкви.

У початковому форматі закладу був відсутній теологічний факультет, освітня програма якого слугувала концептуальним підґрунтям клерикалізації суспільних інституцій. Навчальною траєкторією Краківського університету передбачалося опанування дисциплін «семи вільних мистецтв», права і медицини. Теоретичне викладання поєднувалося із залученням студентів до виконання практичних вправ та участі у дискусіях. Результати учіння перевірялися шляхом іспитів, що приймалися колегіально. Заклад користувався академічною свободою, для студентів забезпечувалася фіксована оплата за проживання та отримання освітніх послуг.

ПЕДАГОГІЧНА ПЕРСОНАЛІЯ НА ТЛІ ЕПОХИ

Тамара Янченко — 2026-03-27

Мета статті – проаналізувати погляди та діяльність провідних українських педагогів у вимірі суспільно-історичних реалій.

Методологія. У дослідженні, що стало основою статті, застосовано персоналістичний підхід. Герменевтичний метод сприяв здійсненню аналізу творів та особливостей діяльності Володимира Мономаха, Г. Сковороди, К. Ушинського, А. Макаренка і В. Сухомлинського. Наративний метод забезпечив цілісний виклад інформації. Для написання статті було використано загальнонаукові методи аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення.

Наукова новизна. У статті проаналізовано погляди провідних українських педагогів і діячів у сфері освіти та виховання дітей і молоді у контексті ідеології та важливих суспільних подій того історичного періоду, коли жив і працював педагог. Показано закономірний зв’язок між ідеями педагога і суспільно-історичними умовами його діяльності.

Висновки. Отже, особистість педагога, його ідеї та діяльність тісно пов’язані з особливостями розвитку суспільства, у якому він живе і працює. Символом епохи є образ учителя, який уособлює провідні ідеї, цінності та освітні тенденції свого часу. Через діяльність видатних педагогів суспільство може побачити, як змінювались підходи до виховання, розуміння ролі освіти та людини в ній. Наприклад, К. Ушинський є символом наукової педагогіки XIX ст., а В. Сухомлинський – уособленням гуманістичної педагогіки другої половини XX ст. А відтак, педагогічна постать стає дзеркалом епохи, її світогляду й ідеалів.

Перспективними напрямами історико-педагогічних досліджень у контексті модернізації їх методології та інструментарію є висвітлення особливостей застосування герменевтичного, наративного й інших підходів у процесі вивчення актуальних проблем історії освіти.

ДОСЛІДНИЦЬКІ ТЕХНОЛОГІЇ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАСОБАМИ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТА НАЦІОНАЛЬНОМУ ОСВІТНЬО-ПРАВОВОМУ КОНТЕКСТІ

Олена Гринь — 2026-03-26

Статтю присвячено реалізації дослідницьких технологій навчання історії України в умовах впровадження генеративного штучного інтелекту в освітній процес закладів вищої освіти. Актуальність зумовлена цифровою трансформацією освіти, поширенням інструментів штучного інтелекту, а також необхідністю дотримання європейських і національних освітньо-правових норм у сфері використання ШІ.

Мета – проаналізувати потенціал дослідницьких технологій навчання історії України із залученням генеративного штучного інтелекту в європейському та національному освітньо-правовому контексті (на прикладі навчальних дисциплін «Історія України литовсько-польської доби» та «Історія України другої половини ХХ – початку ХХІ ст.»).

Методологія. Дослідження має теоретико-методологічний та прикладний характер. Методологічну основу становлять наступні підходи: компетентнісний, що дав змогу розглянути ШІ як інструмент формування професійних і цифрових компетентностей майбутніх істориків і вчителів історії; діяльнісний – залучення здобувачів освіти до дослідницьких видів навчальної діяльності з використанням ШІ-інструментів; системний – розгляд використання технологій ШІ в навчанні історії України як цілісного педагогічного процесу, що поєднує нормативно-правові вимоги, освітні програми, діяльність викладача й здобувачів освіти, а також зміст і результати історичної підготовки.

У процесі дослідження використано комплекс методів, зокрема аналіз освітніх програм і робочих навчальних програм спеціальностей «Історія та археологія» та «Середня освіта (Історія та громадянська освіта)» з метою з’ясування можливостей інтеграції ШІ в дослідницькі технології навчання історії України. Аналіз нормативно-правової бази ЄС та України, а також наукових публікацій дозволив окреслити освітньо-правові та етичні межі використання генеративного ШІ в історичній освіті. Застосування методу педагогічного спостереження за освітнім процесом уможливило аналіз переваг і вразливих місць використання ШІ у навчально-дослідницькій діяльності здобувачів освіти. Узагальнення власного педагогічного досвіду викладання дисциплін «Історія України литовсько-польської доби» та «Історія України другої половини ХХ – початку ХХІ ст.» стало підґрунтям для розробки практичних кейсів застосування генеративного штучного інтелекту.

Наукова новизна полягає в інтеграції положень європейського законодавства у сфері ШІ в методику викладання історії України; обґрунтуванні підходу до трактування генеративного штучного інтелекту як допоміжного інструменту для відбору, первинного аналізу та структурування інформації, що не замінює самостійної аналітичної діяльності здобувачів освіти; а також у поєднанні дослідницьких технологій навчання історії з інформаційною безпекою в умовах війни.

Висновки. Педагогічно доцільне та етичне використання технологій штучного інтелекту в навчанні історії України сприяє розвитку дослідницьких, аналітичних і цифрових компетентностей здобувачів освіти за умови дотримання нормативно-правових вимог і збереження провідної ролі викладача. Застосування ШІ як допоміжного інструменту дозволяє посилити дослідницький характер навчання, розвивати критичне мислення та підготувати майбутніх істориків і вчителів історії до професійної діяльності в умовах цифровізації та інформаційних викликів сучасності.

МЕДІАКУЛЬТУРА Й ІНФОРМАЦІЙНА ГРАМОТНІСТЬ ПЕДАГОГА КРІЗЬ ПРИЗМУ ГРОМАДЯНСЬКОГО САМОВИРАЖЕННЯ

Марія Дяченко — 2026-03-26

У статті висвітлено особливості кореляції медіакультури та інформаційної грамотності педагога з його громадянським самовираженням.

Мета роботи – розкриття сутності поняття «медіакультура», окреслено трансформацію медіаосвітніх компетентностей педагога в дієвий інструмент його громадянської позиції, визначено роль інформаційної грамотності як засобу професійної самореалізації в умовах інформаційного суспільства.

Методологія. Методологічним підґрунтям статті стали наукові праці українських вчених, присвячені проблемі розвитку медіакультури та інформаційної грамотності здобувачів освіти та питанням громадянського самоствердження. У процесі дослідження використовувалися методи теоретичного аналізу історико-педагогічної, педагогічної та психологічної літератури, систематизації, класифікації, аналізу й синтезу, узагальнення.

Наукова новизна. На основі аналізу наукових праць визначено особливості кореляції медіакультури та інформаційної грамотності педагога з його громадянським самовираженням.

Висновки. В умовах сучасної інформаційної війни та цифрової трансформації суспільства, медіакультура та інформаційна грамотність педагога набувають глибинного ціннісного змісту, стаючи фундаментом для громадянського самовираження вчителя та викладача вищої школи як інтелектуального лідера. Високий рівень медіакультури педагога є стратегічним пріоритетом для української освіти, що утверджує національну ідентичність та сприяє розбудові стійкого громадянського суспільства. Медіакультура сучасного педагога – це не лише здатність до верифікації контенту чи протидії фейкам, а усвідомлена стратегія поведінки в медіапросторі. Через призму громадянського самовираження вона трансформується у здатність професійно та етично транслювати демократичні цінності, захищати інформаційний суверенітет держави та формувати у здобувачів освіти стійкий імунітет до маніпуляцій. Рівень медіакультури вчителя, викладача безпосередньо корелює з його активною громадянською позицією, оскільки педагог сьогодні виступає не лише транслятором знань, а й прикладом носія критичного мислення, його самовираження у соціальних мережах, публічному просторі та освітньому процесі стає інструментом виховання свідомого громадянина.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ВІЙСЬКОВОГО КОНФЛІКТУ НА ПСИХОЕМОЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ

Людмила Завацька — 2026-03-26

Мета статті – дослідити вплив військового конфлікту на психоемоційний розвиток дітей з особливими освітніми потребами.

Методологія. Дослідження, що стало основою статті, базується на принципах системності: забезпечення комплексного супроводу у сфері освіти, реабілітації та соціальної інтеграції дітей з особливими освітніми потребами; створення умов для формування у них емоційної стабільності під час військових конфліктів. Логіка проведеного дослідження забезпечила цілісність наукової розвідки. З метою дослідження психоемоційного стану дітей з особливими потребами були використані як загальнонаукові методи порівняння, класифікації, так і діагностичні методики.

Наукова новизна. Полягає у вивченні й визначенні впливу військового конфлікту на психоемоційний розвиток дітей з особливими освітніми потребами, які потребують індивідуального підходу, стабільного емоційного середовища та соціальної підтримки, що може бути використано фахівцями навчально-реабілітаційних центрів і закладів загальної середньої освіти для забезпечення необхідних умов стабілізації психоемоційного розвитку зазначеної категорії дітей.

Висновки. Зважаючи на результати проведеного дослідження, робота з емоційною сферою дітей з особливими освітніми потребами є ключовою складовою їхньої психолого-педагогічної підтримки. Дітям важливо надавати можливості розпізнавати, виражати та регулювати свої емоції, що сприятиме їхньому емоційному розвитку та гармонійній соціалізації.

Важливим елементом є підтримка позитивної взаємодії між дітьми. Участь батьків у корекційно-розвивальному процесі сприяє підвищенню ефективності роботи з дитиною. Надання рекомендацій і навчання батьків дозволяє створити вдома атмосферу підтримки та розуміння, що особливо важливо для дітей, які переживають наслідки стресових чи травматичних подій.

Результати дослідження підтвердили, що комплексний підхід, який поєднує емоційну, соціальну та освітню підтримку, має позитивний вплив на психоемоційний розвиток дітей з особливими освітніми потребами. Водночас залишається потреба у подальшій розробці дидактичних матеріалів для роботи з дітьми та організації систематичного навчання для батьків і педагогів. Реалізація цих заходів стане основою для забезпечення гармонійного розвитку дітей в умовах викликів, спричинених військовими діями.

ФОРМУВАННЯ ІНФОМЕДІЙНОЇ ГРАМОТНОСТІ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ У ПРОЦЕСІ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ТА РИМУ

Ольга Коваленко — 2026-03-26

Мета статті – проаналізувати можливості ефективного формування інфомедійної грамотності здобувачів вищої освіти у процесі викладання історії Стародавньої Греції та Риму.

Методологія. В основі дослідження лежить міждисциплінарний підхід, який поєднує історичні, дидактичні та базові загальнонаукові методи, такі як аналіз, синтез та порівняння. Особливий акцент робиться на медіаосвітні методи: критичний аналіз медіатекстів, методи фактчекінгу, візуальний аналіз тощо. Важливу роль у дослідженні відіграють компетентнісний та діяльнісний підходи.

Наукова новизна. Наукова новизна полягає в аналізі можливостей ефективного поєднання викладання історії Стародавньої Греції та Риму з одночасним формуванням інфомедійної грамотності здобувачів вищої освіти.

Процес формування інфомедійної грамотності традиційно пов’язується з викладанням історії періодів, у які вже існували справжні медіа (газети, радіо, телебачення). Стаття є спробою проаналізувати потенціал викладання давньої історії, а саме історії Стародавньої Греції та Риму, у контексті інтеграції медіаосвітніх методів і формування інфомедійної грамотності та критичного мислення. Акцент робиться на практичний аспект формування інфомедійної грамотності.

Висновки. Актуальним викликом, який стоїть перед українською системою освіти, є формування інфомедійної грамотності, яка відіграє надзвичайно важливу роль у сучасному інформаційному суспільстві. У статті доведено, що у процесі викладання історії Стародавньої Греції та Риму можливо ефективно формувати інфомедійну грамотність здобувачів вищої освіти. Інтеграція інфомедійної грамотності у викладання історії Стародавньої Греції та Риму сприяє як більш глибокому розумінню та засвоєнню історичного матеріалу, так і розвитку критичного мислення на навичок перевірки інформації.

АНАЛІЗ МЕДІАТЕКСТІВ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ІНФОМЕДІЙНОЇ ГРАМОТНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ: ТЕОРІЯ І ДОСВІД

Ольга Лілік — 2026-03-26

Мета статті – схарактеризувати теоретичні засади аналізу медіатекстів у контексті розвитку інфомедійної грамотності майбутніх учителів, систематизувати накопичений досвід.

Методологія. У процесі дослідження використано такі методи: аналіз наукової літератури з проблеми дослідження; метод спостереження за освітнім процесом у закладах вищої освіти; аналіз виконаних студентами завдань, пов’язаних із аналізом медіатекстів; систематизація та узагальнення отриманих практичних результатів.

Дослідження ґрунтувалося на таких методологічних підходах: аксіологічному, що передбачав цілеспрямований вплив на ціннісно-світоглядну сферу майбутніх учителів із метою усвідомленого й відповідального споживання й продукування медіапродукції; діяльнісному, що був спрямований на активне залучення майбутніх учителів до аналітичної діяльності з медіатекстами з метою цілеспрямованого формування в них інфомедійної грамотності; компетентнісному, що передбачав розгляд інфомедійної грамотності як складника медіакомпетентності, а також установлення зв’язків досліджуваного феномена із загальними й фаховими компетентностями, зафіксованими у відповідних освітньо-професійних програмах, за якими здійснюється професійна підготовка майбутніх учителів.

Наукова новизна. У статті представлено авторський досвід, пов'язаний із формуванням навичок аналізу медіатекстів у контексті формування інфомедійної грамотності майбутніх учителів у процесі їхньої професійної підготовки в закладах вищої освіти.

Висновки. З’ясовано, що медіатексти є інтегративними утвореннями, витворами масовоінформаційної діяльності та масової комунікації, що мають на меті вплинути на реципієнта, переконати його. Констатовано, що на сьогодні в науковому дискурсі розроблені підходи до аналізу медіатекстів в освітньому процесі закладів середньої і вищої освіти, запропоновані класифікації медіатекстів на основі різних критеріїв. Окрім того, накопичено певний досвід, який потребує осмислення й узагальнення. З цією метою наведено приклади завдань для аналізу змістового наповнення й ідейного змісту статті-спростування Ю. Винничука «Красива мильна бульбашка», а також запропоновано приклади студентських відповідей, які засвідчили наявність у них сформованих навичок спостереження за текстом, аналізу його змістового наповнення, здатності враховувати контекст і підтекст, уважно ставитися до фактів і аргументів тощо.

МЕДІАГРАМОТНІСТЬ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ СТЕРЕОТИПІВ У ВИКЛАДАННІ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ КРАЇН АЗІЇ ТА АФРИКИ У ВИЩІЙ ШКОЛІ

Олена Стрілюк — 2026-03-26

У статті розглядається проблема формування критичного мислення та медіакомпетентності здобувачів вищої освіти в контексті вивчення курсу «Новітня історія країн Азії та Африки».

Мета розвідки полягає в обґрунтуванні методики використання інструментів медіаграмотності для деконструкції стійких історичних та культурних стереотипів щодо країн азійсько-африканського регіону, зокрема уявлень про «відсталість», «традиційність» і конфліктність цих суспільств, що активно відтворюються в масовій культурі та медіа. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю подолання європоцентричних наративів і «екзотизації» Сходу, які поширюються через некритичне споживання новинного та візуального медіаконтенту. У статті проаналізовано специфіку сприйняття здобувачами освіти історичних процесів у країнах Азії та Африки як частини так званого Глобального Півдня та виявлено основні упередження, що перешкоджають формуванню цілісної й науково обґрунтованої історичної картини світу.

Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи історичного аналізу, медіастудій та педагогіки. Застосовано методи педагогічного спостереження, рефлексивного опрацювання результатів навчальної діяльності здобувачів освіти, а також кейс-стаді на основі навчальних ситуацій з реальних медіапрактик для розробки практичних вправ. Зокрема, описано алгоритми порівняльного аналізу новинних повідомлень різних медіаагенцій (західних, вітчизняних, регіональних), методику деконструкції візуальних фейків і маніпуляцій у фотожурналістиці, а також прийоми верифікації інформації про політичні конфлікти в країнах Азії та Африки. Окремо обґрунтовано використання аналізу алгоритмізованої видачі інформації та відповідей генеративного штучного інтелекту як інструментарію для виявлення стереотипних патернів у репрезентації країн Глобального Півдня. Цей підхід спрямований на подолання обмеженості мовних та алгоритмічних капсул інформаційного простору через забезпечення багатоперспективності аналізу. Запропонований комплекс вправ орієнтований на зниження рівня стереотипних суджень та підвищення якості наукової аргументації здобувачів у роботі з медіаджерелами.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці та теоретичному обґрунтуванні моделі інтеграції компонентів медіаграмотності безпосередньо у зміст фахового курсу «Новітня історія країн Азії та Африки», на відміну від традиційного викладання медіаграмотності як окремої дисципліни. Запропоновано типологію історичних стереотипів про країни Сходу та Африки, характерних для українського освітнього простору, і визначено ефективні інструменти їх подолання в процесі навчання.

Висновки. Доведено, що інтеграція медіаосвітніх технологій у викладання історії країн Азії та Африки сприяє не лише глибшому засвоєнню фактологічного матеріалу, а й формуванню фахових компетентностей майбутніх учителів історії, істориків та археологів. Використання запропонованих методик дозволяє трансформувати сприйняття регіонів, що вивчаються, від міфологізованого до науково обґрунтованого, а також сприяє розвитку навичок критичної роботи з суперечливими джерелами в умовах сучасних інформаційних війн.

ФОРМУВАННЯ МЕДІАКУЛЬТУРИ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕДАГОГІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Ганна Тимошко — 2026-03-26

У статті обґрунтовано особливості формування медіакультури викладачів закладів вищої освіти безпосередньо у процесі їхньої професійної діяльності. Визначено, що медіакультура сучасного викладача є складником професійної компетентності. Стаття присвячена дослідженню проблеми медіакультури викладачів вищої школи в контексті розвитку вітчизняної вищої освіти. Позиціоновано особливості формування та розвитку медіакультури педагогів вищої школи.

Мета роботи – розкрити механізми формування медіакультури педагогів вищої школи через призму професійної діяльності.

Методологічну основу дослідження становлять наукові праці українських вчених, присвячені проблемі розвитку медіакультури та інформаційної грамотності здобувачів освіти та питанням розвитку медіаосвіти в цілому. У процесі дослідження використовувалися методи теоретичного аналізу історико-педагогічної, педагогічної та психологічної літератури, систематизації, класифікації, аналізу й синтезу, узагальнення. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні методу адаптивно-діяльнісної культурології в комплексі з міждисциплінарним підходом, що дало змогу розкрити сутність, функції та структуру медіакультури.

Наукова новизна статті полягає у висвітленні особливостей формування і розвитку медіакультури викладачів вищої школи в Україні. Доведено, що професійна діяльність викладача ЗВО виступає орієнтиром у розвитку освітнього середовища щодо формування його медіакультури, де академічна доброчесність, цифрова етика та медіакритика інтегруються у єдину систему професійного самоутвердження.

Висновки. Високий рівень медіакультури викладачів вищої школи здатний забезпечити медіаосвіту належного рівня для здобувачів освітніх послуг. Медіаосвіта педагогічних працівників в освітньому просторі закладу вищої освіти сприймається як вирішена проблема, як догма, яка не потребує тлумачення. Натомість, сучасний викладач вищої школи апріорі має використовувати сучасні інформаційно-комунікаційні технології і новітні медіа, забезпечуючи постійний особистісний розвиток через різні форми підвищення кваліфікації. Медіакультуру викладача вищої школи можна назвати сучасною нагальною потребою інформаційного суспільства, адже головною цінністю суворого сучасного соціуму стала інформація, її продукують усі верстви населення. Тому надзвичайно важливим є те, щоб викладач закладу вищої освіти був медіаграмотним, медіакомпетентним, медіосвіченим та сповідував у своїй професійній діяльності медіакультуру.

РОЛЬ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ В РОЗВИТКУ СТРЕСОСТІЙКОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ СОЦІОНОМІЧНИХ ПРОФЕСІЙ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Олена Третяк — 2026-03-27

У статті висвітлюються способи зняття стресу та стадії навчання самоконтролю, наводяться етапи та педагогічні умови розвитку емоційного інтелекту у здобувачів вищої освіти під час навчальних занять. Визначено, що переважна частина дослідників емоційного інтелекту зосередили увагу на його структурних елементах та характеристиках як чинниках професійного становлення та самоконтролю емоцій як детермінанті стресостійкості майбутніх фахівців соціономічних професій, а також на причинах і факторах появи стресу. Авторами проведено опитування з метою визначення ролі емоцій як ресурсу подолання стресу. Встановлено, що низький рівень розвитку емоційного інтелекту стає причиною появи тривалого стресу та негативно впливає на життєдіяльність людини. Розвитку емпатії та самоконтролю, здатності до прийняття правильних рішень у ситуаціях взаємодії сприяють інтерактивні методи навчання (рольові ігри, тренінги, вправи) під час проведення семінарських і практичних занять. Підкреслено, що розвиток емоційного інтелекту забезпечує стресостійкість, готовність до роботи з людьми, дозволяє краще керувати емоціями та встановлювати довірливі стосунки, що є важливим для професійної діяльності фахівців соціономічних професій.

Мета статті: здійснити аналіз проблеми розвитку емоційного інтелекту та стресостійкості як основи професійного становлення майбутніх фахівців соціономічної сфери та показати стадії навчання їх самоконтролю, визначити етапи та педагогічні умови, застосувати відомі методи інтерактивного навчання в нових умовах для розвитку емоційного інтелекту та стресостійкості.

Методологія дослідження: аналіз наукових публікацій, в яких висвітлюється емоційний інтелект як ресурс подолання стресу. Теоретико-методологічну основу статті складають дидактичні принципи та теорії навчання, а також система інтерактивних методів та засобів, що забезпечують розвиток емоційного інтелекту майбутніх фахівців соціономічних професій для формування стресостійкості. Емпіричне дослідження проводилося протягом жовтня 2024 року – квітня 2025 року. Вибірку склали 175 здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти (віком від 25 до 50 років), які навчаються в Державному закладі вищої освіти «Університет менеджменту освіти» за освітньо-професійною програмою «Психологія». З метою визначення ролі емоцій як ресурсу подолання стресу було проведено опитування з використанням методу анкетування. Анкетування здійснювалося за такими напрямами: 1. Усвідомлення зв’язку між емоційним інтелектом та поведінкою в стресових ситуаціях. 2. Визначення здатності контролювати власні емоції. 3. Визначення рівня стресостійкості. Для визначення рівня сформованості емоційного інтелекту та стресостійкості у студентів були прийняті показники: низький, середній, високий. Опитування проводилося на початковому та кінцевому етапах дослідження.

Наукова новизна: полягає в тому, що на основі теоретичного аналізу виділена роль емоційного інтелекту та встановлено зв'язок між ним та стресостійкістю, розроблено педагогічні умови та визначені етапи навчання самоконтролю майбутніх фахівців соціономічної сфери на основі емоційного інтелекту, внесено новий підхід в практику використання інтерактивних методів навчання (тренінг, вправа, рольова гра) для розвитку емоційного інтелекту у майбутніх фахівців соціономічних професій, що забезпечує формування емпатії, розвиток когнітивної сфери та здібностей до самоконтролю і подолання стресу.

Висновки: за результатами проведеного дослідження визначені способи зняття стресу, етапи та педагогічні умови розвитку емоційного інтелекту майбутніх фахівців соціономічних професій, що спрямовані на формування їхньої готовності до подальшої професійної діяльності в системі «людина ‒ людина», здатності адекватно діяти та приймати правильні рішення. Навчання майбутніх фахівців соціономічної сфери має враховувати специфіку їхньої професійної діяльності, що характеризується міжособистісною взаємодією, емоційністю та стресовими ситуаціями, необхідністю управляти власними емоціями та розуміти емоції інших людей, адаптацією до стресових ситуацій.

ВИКЛИКИ УСНОЇ ІСТОРІЇ: РОЗВИТОК ЕМОЦІЙНОЇ СТІЙКОСТІ СТУДЕНТІВ ПРИ РОБОТІ З НАРАТИВАМИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Світлана Щербина — 2026-03-27

У статті розглядається проблема професійної підготовки майбутніх учителів історії в умовах трансформації історичного знання в площину так званої «живої історії», пов’язаної з наративами російсько-української війни. Акцент зроблено на необхідності інтеграції психолого-педагогічного супроводу в освітній процес історичних спеціальностей, зважаючи на зростання ризиків вторинної травматизації, емпатійної втоми та емоційного вигорання студентів під час роботи з усними свідченнями воєнного часу. Обґрунтовується теза, що робота з травматичними джерелами потребує не лише фахової джерелознавчої та методичної підготовки, а й сформованої емоційної стійкості як ключової професійної компетентності педагога.

Мета роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні та розробці методики формування емоційної стійкості (резильєнтності) студентів-істориків у процесі польової та навчально-дослідницької діяльності, пов’язаної з аналізом наративів російсько-української війни, а також у визначенні шляхів інтеграції психогігієнічних практик у систему педагогічної освіти.

Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує інструментарій педагогіки, психології травми та усної історії. Застосовано загальнонаукові методи аналізу, синтезу й узагальнення, метод моделювання, а також елементи якісного аналізу науково-методичної літератури та узагальнення практичного досвіду організації польової роботи студентів. Методологічною основою слугують принципи гуманістичної педагогіки, етичної відповідальності та психологічної безпеки освітнього процесу.

Наукова новизна полягає у концептуалізації емоційної стійкості як не допоміжної особистісної риси, а як фахової компетентності майбутнього вчителя історії. Уперше запропоновано триетапну модель формування цієї компетентності в межах польової практики, що охоплює превентивний етап, етап безпосередньої роботи з усними свідченнями та етап постінтерв’ю.

Висновки засвідчують, що в умовах війни емоційна стійкість стає критично важливою складовою професійної компетентності майбутнього педагога. Запропонована методика сприяє мінімізації психологічних ризиків, формуванню етичної відповідальності та здатності до рефлексії, а також забезпечує безпечну й ефективну роботу з травматичними історичними наративами. Інтеграція психолого-педагогічного супроводу в освітній процес розглядається як необхідна умова підготовки вчителя історії, здатного працювати з травмованим суспільством і передавати історичні знання без шкоди для власного психічного здоров’я.