ЄВРОПЕЙСЬКІ ІДЕЇ ТА ПРАКТИКИ EGO-ІСТОРІЇ У НАУКОВОМУ ТА ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ

Анотація

Актуальність і постановка проблеми. У статті розглядається феномен посилення антропоцентризму у вивченні та викладанні історії у європейських країнах, поява нових ідей та практик, які можна кваліфікувати як ego-історія. Натомість головна проблема полягає у визначенні самого предмету ego-історії. Посиленню уваги до особистості обумовлені суспільно-політичними та соціокультурними обставинами, розвитком новітніх інформаційних технологій, утвердженням у науковому гуманітарному  дискурсі історичної антропології, яка суттєво оновила історичне знання й поставила питання пошуку нових методів пізнання минулого у людському вимірі.

Мета статті спробувати на основі аналізу різних європейських ідей і практик визначити найбільш ефективні методи еgo-історії, її місця у науковому та освітньому просторі. Для досягнення цієї мети здійснено аналіз різних експериментів і практик європейських істориків у пошуках пізнавальних можливостей ego-історії. Зазначено, що під впливом експериментів французького історика П. Нора ego-історія стає одним із напрямків інтелектуальної історії та історіографічного дискурсу. У статті розглянуто також проєкт німецького історика Л. Нітхаммера, який спробував вивести ego-історію з інтелектуальної сфери у сферу усної історії, колективної історичної пам’яті. Висновки за результатами проєкту дали йому підстави вважати, що спогади не можуть механічно розглядатись як особиста ego-історія, люди часто намагаються не розкривати свою особистість.

Нові практики вивчення особистості та ego-історії як соціальної практики запропонували фахівці з джерелознавства. Тексти від першої особи вони почали визначати терміном «egodocument» (В. Шульце), у яких людина сама відкриває інформацію про своє суспільство або висловлює своє ставлення до всього, що відбувається навколо неї. На противагу В. Шульце, який обстоював такий підхід, Б. Крузенстерн,  спробувала довести, що лише «самосвідчення» можна вважати ego-історіями А. Рутц, дійшов висновку про те, що ego-документи засвідчують не особистість в історії, а представляють лише конструкти ego.

У пропонованій статті сформульовано висновки про те, що можна визначити три поняття еgo-історії. Перший стосується історіописання та жанру інтелектуальної автобіографії. Найбільш поширеним є використання цього терміну для визначення соціальних і соціокультурних практик, в процесі яких людина вербальними, візуальними та іншими засобами намагається створити власну історію, ідентифікувати себе, визначити своє місце у суспільстві, відстояти своє бачення світу, артикулювати своє ставлення до всього, що відбувається. Результатом таких інтелектуальних практик, у тому числі й професійних істориків, є ego-документи – джерельна база наукових досліджень особистості. Ще один аспект використання цього поняття стосується предметного поля історичного знання: еgo-історія вивчає особистість на основі її самосвідчень та інших рефлексій (ego-документи) як складників соціокультурних практик. Водночас вона може бути одним з освітніх  компонентів, мета якого – опановування практичних компетенцій написання і презентації людиною історії своєї особистості, своєї сім’ї, свого оточення.